ЧЕШИРСКИЙ КОТ: Серьёзное отношение к чему бы то ни было в этом мире является роковой ошибкой.
АЛИСА: А жизнь – это серьёзно?
ЧЕШИРСКИЙ КОТ: О да, жизнь – это серьёзно! Но не очень…

Серіали. Така гидота, як смак дешевих жувальних гумок з наклейками -  майже не подобається, а все рівно купуєшь декілька. Якщо раніше серіалів було декілька(або було таке врження), то зараз їх не можливо порахувати і вони дратують. Хоча на перший погляд усі вони нормальні до n-ї серії, з тої само серії стає зрозуміло, що сценаристам бракує або здорового глузду, або грошей. Зрозуміло, що на смак та колір друзів немає, тому серіали стали знімати не тільки про кохання і не тільки мексиканці. Зараз на телепросторі можна знайти серіали про: людські відносини; тупий треш дев'яностих; "работу доблєстной  міліціі"; дітей вундеркіндів; купку людей, які загубились невідомо де; навіть про те, що не відомо самим сценаристам, які пишуть "брєдові" сюжети і такіж діалоги прямо на знімальному майданчику, якщо навіть на пишуть, то принанні складається таке враження. 

Кажуть, що люди дивляться серіали, щоб втікти від буденності, типу в ній так багато чогось злого та ворожого. Можливо мені так здається, а можливо справді, серіали не кращий спосіб "побєга от реальності". Можливо не треба нікуди тікати, а просто щось нафіг міняти у тій буденності або в собі.

Все мы актеры. И любим играть.

Кто-то одевает маску хорошего настроения - зачем портить его окружающим?

Кто-то одевает маску уверенности в себе для достижения цели.

Многие носят самые различные маски...

Вечером же мы просто приходим домой и смываем весь грим, снимаем маски и становимся такими, какими мы на самом деле являемся...

Ложимся спать.

Для того чтобы утром снова проснуться и выбрать из арсенала образов тот, что понадобится сегодня, тот, каким хотят человека видеть окружающие... видеть маску...но не его самого...

Мы говрим что не любим масок и тут же начинаем играть на публику...

люди, не напивайтесь до безсознательного состояния, а то пробуждение может оказаться вполне неожиданным : )

когда родные нам люди теряют кого-то близкого, многие из нас сочувствующим видом говрят:

- я всегда рядом, звони если, что.

- он(а) не хотел(а) бы, что бы ты растаривалась(-ся).

- пока память о человек жива, он жив. (или, что-то вроде: он(а) всегда жив(а) в твоем средце).

- все будет хорошо (неубедительным тоном)

- время все залечит (идиот кто придумал, что время лечит)

и прочий бред...

когда мы теряем кого-то (в большинстве случаев) хочеться, что бы все убрались прочь, насколько бы родными не были люди. хочеться тишины. или наоборот...только, что бы люди не говорили заученое "все будет хорошо", потому что это не утешает и от этого ни чуть не легче.

хотя это чистой воды эгоизм плакать по человеку которого уже нет. потому что в данном случае плохо уже не ему, а нам и мы жалеем себя...и я тоже... тоже жалею себя. легче не становиться, но если все держать в себе можно свихнуться.

заброшеный корпус судоремонтного завода.

прошу прощения за качество : (

Открыть больше изображений

кожен день робиш якісь банальні знімки. виливаєшь у якусь спільноту "свой аццтой" і всім чомусь подобається.

а коли вдається спіймати, якийсь офігєнний, на твою думку, кадр, у тій же спільноті всі дружно кидають у тебе все, що є під рукою. і кажуть, що "ти поганий фотограф".

до сих пір не можу  змусити себе користуватись, такою зручною штукою, як френдлєнта.  намагаюсь, але старі звички "чайніка" перемагають.

Черт с ней с американской демократией и с некачественной музыкой тоже. Не знаю о чем буду писать.

Може взагалі на рідну мову перейду.